УБВісті виходять з червня 1998


УБВести излизат от юни 1998

АННА ТЕРТИЧНА УЗАГАЛЬНИЛА ПОНАД 100-РІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В БОЛГАРІЇ

Софія, 02 листопада 2020.- На сайті Інституту історії України натрапив на статтю про українську діаспору в Болгарії під заголовком «Внесок українських організацій у Республіці Болгарія у розвиток сучасних українсько-болгарських відносин». Як представника цієї діаспори приємно вразило те, що автор – Анна Тертична, зуміла торкнутися усіх аспектів нашої діяльності.

Софія. Могила Михайла Драгоманова і могила Михайла Паращука - видатного скульптора, лідера нашої діаспори в Болгарії у 30-ті роки ХХ ст.

Вона розповіла, скажімо, про державну політику та законодавчі акти Софії щодо меншин. Тут це не так, як в Україні (погляньте лишень, як руки Києву викручує Угорщина із-за мовного закону). Хоча і Україна, і Болгарія за Конституцією є унітарними державами. Тут заборонено утворювати автономні територіально чи культурні одиниці, не передбачається самоврядування чи створення національних рад (як то є у Сербії чи Румунії). Європейську хартію регіональних мов чи мов меншин Україна ратифікувала у 2005 р., а Болгарія, хоча й підписала її ще у 90-х роках, досі не ратифікувала, бо, напевно, вбачає загрозу сепаратизму з боку багатотисячної турецької чи ромської громад. Тому «українці Болгарії, як і представники інших народів, націй, етносів, через відсутність статусу національної меншини, позбавлені певних преференцій з боку держави, включно й фінансового сприяння від держави-реципієнта», влучно зазначає автор. Щоправда, болгарський закон про захист від дискримінації від 2003 р. надає тим, для яких болгарська не є рідною мовою, право вивчати та послуговуватися рідною мовою, але за умови, зверніть увагу, обов’язкового вивчення болгарської.

Владая - передмістя Софії. У 70-ті роки ХХ ст. тут встановили глибу-пам'ятник на честь Лесі Українки, яка у 1894 р. гостювала у Болгарії у свого дядька Михайла Драгоманова і лікувалася цілющою водою та кліматом Владая.

Анна Тертична робить цікавий екскурс у історію української діаспори в Болгарії. На її думку, є п’ять хвиль еміграції. До першої вона зараховує Михайла Драгоманова, його доньку Лідію (одружилася за болгарина) та інших інтелектуалів. Автор згадує і Лесю Українку, яка лікувалася в Болгарії у 1894 р.

Посольство УНР в Болгарії (1918-1920 рр.). Сидять (зліва направо): військовий аташе генерал Борис Бобровський, посол Олександр Шульгин та радник Федір Шульга; (стоять) возний Юрій Драган, урядовці Юліан Налисник, урядовець Іоанікій Додул, стенографістка Марія Пчелинська, секретар Василь Драгомирецький, урядовці Дмитро Шелудько та Петро Сікора.

Друга хвиля ототожнюється з Михайлом Паращуком і біженцями з УНР. Саме тоді – у 20-30-ті роки ХХ ст., тогочасна українська діаспора згуртувалася. Очевидно, автору довелося глибоко покопатися в архівах, щоби віднайти сліди наших організацій тут. На її погляд, першим був український рух «Громада» Володимира Филиновича, потім утворилися товариство «Українська громада» (з філіями у Пловдиві, Варні, Відіні, Русе, Севлієво, Ловечі), «СіЧ», «Український сокіл», «Союз вільних козаків-націоналістів», Українське товариство запорізьких козаків ім.Гетьмана Сагайдачного, організація ім.Гетьмана Івана Мазепи, гурток «Вільне козацтво», гурток ім.Михайла Драгоманова, «Українське земляцтво «Смок», Українське національне козацьке товариство, Українське культурне об’єднання.

Софія, 1932 р. Товариство «Українська громада в Болгарії».

А у 1933 р. було створено Союз українських організацій у Болгарії (СУОБ). Цікаво, що у 2013 р., себто, рівно 80 років потому, представники третьої – так званої шлюбної еміграції, та четверної хвилі (її представники прибули сюди після розпаду СРСР і проголошення незалежності України) також об’єдналися в СУОБ - загальноболгарську громадську організацію «Спілка українських організацій в Республіці Болгарія «Мати Україна» (СУОБ), що є єдиною рамковою організацією, яка представляє інтереси тутешнього українства у стосунках з болгарською державою і Києвом.

Софія. У День вишиванки біля пам'ятника Тарасу Шевченку.

Я чомусь завжди вважав, що усі емігрантські організації, включно й українські, у Болгарії заборонили комуністи, які на штиках Червоної армії прийшли до влади у вересні 1944 р. Проте автору вдалося знайти документи, за якими гоніння проти українських організованих структур тут почалося ще у «царському» 1938 р., а ліквідація сталася на виконання ст.7 Угоди про перемир’я, підписаної Болгарією та СРСР, Великобританією і США 28 жовтня 1944 р. Зокрема, болгарський уряд зобов’язувався розігнати одразу всі наявні на болгарській території «прогітлерівські та інші фашистські політичні, воєнні, воєнізовані, а також інші організації, які ведуть ворожу проти об’єднання народів пропаганду, і не допускати існування в майбутньому такого роду організацій».
Аналізуючи нашу еміграцію в Болгарії, Анна Тертична робить висновок, що зараз ми маємо її п’яту хвилю. Особливо активно вона поповнюється після 2014 р., по-перше, через Росію, яка анексувала Крим та захопила частину Донбасу, і по-друге – через складні соціально-економічні умови в Україні, пов’язані з війною.
За спостереженнями автора, більшість українців, які проживають у Болгарії, це, переважно, люди середнього віку, які працюють у сфері малого бізнесу, комп’ютерних технологій, медицини й туризму. За деякими, неофіційними, даними, чисельність українців у Болгарії у 2018 р. сягнула 10 тис. А ще у 2001 р. нас, за переписом населення, було лишень 2,5 тис. Автор стверджує, що представники п’ятої хвилі власне української еміграції проживають переважно у містах Варна та Бургас, бо звідтіля ближче до України.
У своїй статті автор, як на мене, зібрала велику інформацію і проаналізувала те, як українська громада працює на інформаційному напрямку, у науково-освітній сфері, у сфері популяризації української історії та культури, як доглядає за могилами (Драгоманов, Паращук) і пам’ятниками (Тарас Шевченко) та вшановує пам’ять видатних українців. Досі, інші автори, розповідаючи про українську діаспору в Болгарії, висвітлювали лишень окремі сторінки її життя-буття чи писали про її окремих діячів або ж про, скажімо, діаспорну пресу. У свою статтю Анна Тертична увібрала усе, що дає змогу читачеві отримати, напевно, всебічну картину про нашу діаспору тут протягом тривалого періоду – з кінця ХIХ ст. до наших днів. А це – понад 100 років!

Софія. Крим - це Україна. Флешмоб проти російської агресії в Україні.

Як уже йшлося, про нас писали. Але досі жоден автор не писав і не узагальнював ось що - протидію нашої діаспори у Болгарії зовнішній, російській, агресію проти України. Анна Тертична це зробила. Вона констатує, що Майдан «не міг не вплинути на підвищення рівня самосвідомості українців Болгарії». Звідусіль вона зібрала інформацію про знакові «антиросійські» заходи діаспори. Це і мітинг у Софії під гаслом «Україна – це Європа», і акція проти візиту міністра закордонних справ Росії Сєргєя Лаврова до Болгарії, і фотовиставка болгарських фоторепортерів «Один рік після Майдану», і пікетування посольства Росії з вимогою припинити агресію роти України і звільнити Олега Сєнцова та українських політз’язнів, і звертання до болгарської влади на підтримку України й посилення тиску на Москву, і протест проти путінських «Нічних вовків», і флешмоб «Кораблик на ялинку» з вимогою звільнити українських моряків. Як зазначає автор, остання акція знайшла підтримку світового українства та заклала основу для всесвітнього флешмобу «Підтримай українських моряків». Вона отримала широкий відгук у болгарському суспільстві, зокрема, у тутешніх мас-медіа, власне, як і у російських. Автор ретельно відстежила перипетії цього заходу. І, як з’ясувалося, за перекручування фактів та маніпуляції в дусі кремлівської пропаганди  наприкінці 2018 р. представник МЗС Болгарії мав розмову з високопосадовцем посольства Росії та «висловив розчарування діями російського диппредставництва, враховуючи, що передрук повідомлення містить образливі для болгарського народу кваліфікації» і «створює підґрунтя для антиросійських настроїв серед болгарських громадян». Словом, йдеться про демарш через провокативну поведінку російських дипломатів.

Софія. Панахида в пам'ять жертв Голодомору.

Вище ми згадували, як, за ствердженням Анни Тертичної, у 1938 р. на українські структури царська влада Болгарії організувала гоніння. Гонінням можна назвати і дії болгарської демократичної влади зараз, точніше, у березні 2018 р., коли до Софії прибув російський патріарх Кіріл. Тоді у Фейсбуці наша діаспора розгорнула гостру критику Кіріла взагалі і його поведінки у Болгарії зокрема. За це активісти української громади зазнали тиск з боку правоохоронних органів Болгарії. Нашого лідера Олену Коцеву та інших українців викликали до поліції. За них заступилося посольство України. І, як зазначає автор, випадок з українцями «потрапив до річного звіту Державного департаменту США про дотримання прав людини в Болгарії «2018 Country Reports on Human Rights Practices: Bulgaria». У документі йдеться, що уряд Болгарії перевищив свої юридичні повноваження щодо моніторингу приватних Інтернет-комунікацій та допиту понад 25 осіб, які висловлюють глибоке обурення російською пропагандою та негативно коментують заяви російського патріарха.
Досі ніхто ще не писав про волонтерський рух нашої діаспори у Болгарії. Анна Тертична не лишень розповіла про нього, але й зосередилася на допомозі нашим пораненим воякам, які прибували сюди на лікування та реабілітацію. З 2015 р. по 2018 р. за фінансовим сприянням почесних консулів у Пловдиві, Русе та Бургасі тут здоров’я поправили 75 наших військовослужбовців. З 2018 р. цей захід фінансується Трастовим фондом НАТО з питань медичної реабілітації, де Болгарія є провідною країною. Щоправда, прийом поранених припинився у березні 2020 р. Причина – епідемія коронавірусу.
Наприкінці своєї статті автор зазначає, що «за період українсько-болгарських дипломатичних відносин з 1991 р. українська громада Болгарії пройшла великий еволюційний шлях: від браку українців з українською ментальністю, через популяризацію української історії та культури до активної громадської і політичної роботи на засадах патріотизму». Приємна констатація, чи не так?
Василь Жуківський

Анна Тертична. Народилася в м.Фастів Київської області. Закінчила Київський національний університет ім.Тараса Шевченка за спеціальністю українська мова і література, хорватська і сербська мова і література. Проходила стажування в Загребському університеті. В Міністерстві закордонних справ України з 1999 р. Працювала на політичному і культурному напрямках в Посольствах України в Сербії, Хорватії, Північній Македонії. З 2015 р. - радник Посольства України в Болгарії. Володіє хорватською, сербською, болгарською, македонською та англійською мовами. Заміжня, виховує сина.

Повністю статтю Анни Тертичної «Внесок українських організацій у Республіці Болгарія у розвиток сучасних українсько-болгарських відносин» можна прочитати ТУТ

Ще до теми на цьому сайті або на нашому каналі в You Tube:

УКРАИНСКИТЕ МЕСТА В СТОЛИЦАТА

УКРАИНСКИ ТВ ВЕСТИ